Грохольські Костянтин та Параска

Костянтин та Параска Грохольські мешкали на хуторі поблизу с. Волоша Рівненської області. У пам’яті нащадків, зокрема сина Олександра, вони залишилися людьми, вихованими в дусі гуманності, готовими допомогти будь-кому нужденному, незважаючи на його вік, стать чи етнічну належність. Восени 1942 р. вони, ризикуючи життям, урятували від розправи єврейських дівчат Соню Вінер та Марію Бергер.

Ті втекли з колони євреїв, яких вели в бік м. Костопіль на розстріл. Це була одна з численних акцій знищення єврейського населення на Рівненщині за нацистської окупації. Область посідала особливе місце в адміністративній структурі окупантів: у м. Ровно, замість Києва, нацисти вирішили облаштувати адміністративний центр райхскомісаріату «Україна». У місті мали діяти адміністрація райхскомісара Еріха Коха та головні представництва усіх органів окупаційної влади. Саме тому «єврейському питанню» на Рівненщині приділяли особливу увагу.

До війни в місті налічувалося близько 23 тис. євреїв. Їхня численна громада проживала також у містах і містечках області, подекуди сягаючи половини загальної кількості тамтешнього населення.

До вересня 1941 р. м. Ровно та прилеглі населені пункти перебували під контролем військової адміністрації. Після встановлення нацистської цивільної адміністрації тиск на місцеве єврейство посилився: євреї мали носити розпізнавальні знаки на одязі, їх примусово залучали до важких робіт.

У грудні 1941 р. в м. Ровно, містечках Степань, Березне та інших населених пунктах краю були створені гетто. За наказом адміністрації в них сформували «єврейську раду» («юденрат») та єврейську поліцію. У м. Костопіль діяв табір примусових робіт. В’язнів гетто, непридатних, на думку окупантів, до роботи, страчували.

Місцем масових убивств євреїв був і ліс між м. Ровно й Костопіль, де полонені червоноармійці заздалегідь вирили траншеї.

Жертвами одного з розстрілів мали стати Соня й Марія. У серпні 1942 р. їх та решту в’язнів Степанського гетто повели дорогою до м. Костопіль на знищення. Дівчата втекли в ліс. Там їхні шляхи на певний час розійшлися: Соня зосталася в лісі, а Марія вирушила до містечка Степань, сподіваючись знайти сховок у знайомих. Та дорогою її схопили поліцаї. Вони жорстоко побили, зґвалтували дівчину й покинули під мостом помирати.

Марія була за крок до смерті, коли її знайшов член місцевої баптистської громади Гордій Багній. Прийнявши за мертву, він вирішив її поховати. Коли ж з’ясувалося, що дівчина жива, чоловік відвів її додому, надав першу допомогу, дав оговтатися від пережитого жаху. Та в домі Багнія вона перебувала недовго: мабуть, господар вирішив не наражати себе й родину на ризик, тож невдовзі втікачка знову ховалась у лісі.

Там вона перебувала до зими 1943 р. Шансів вижити без теплих речей та харчів, не маючи змоги розпалити багаття, в Марії було небагато. Тому одного вечора вона ризикнула вийти до Волошинського хутора й постукала у двері до родини Грохольських. На цей час у Параски та Костянтина вже переховувалася Софія Вінер.

У Грохольських дівчата почувались у відносному спокої: родина жила осторонь від сусідів і рідко приймала гостей. Утім, небезпека залишалася, тож Костянтин і Параска дотримували певних правил маскування. День Соня та Марія проводили на горищі клуні, в соломі, й лише з настанням темряви заходили в дім. Їжу дівчатам носив син подружжя Сашко. Вони з утікачками розробили своєрідну систему сигналів: заходячи до хліва з харчами, хлопець кілька разів свистів, а вже потім піднімався на горище. Дівчата знали: якщо чути кроки, але свисту нема, значить у приміщенні хтось чужий, і хутко ховалися в солому.

Улітку 1943 р. вони знову розділились: Софія дізналася, що в лісах з’явилися партизани, і вирішила приєднатися до загону. Марія залишилась у Грохольських. Одного разу це мало не коштувало їй життя. Почалися облави та обшуки будинків службовцями допоміжної поліції. Під час одного з них Марія була в домі. Не маючи часу відвести дівчину в безпечне місце, Костянтин заховав її в діжці, а зверху насипав зерна. Марія ледь не задихнулася у бочці, чекаючи поки підуть поліцаї та німецькі солдати. Ті били Костянтина шомполом, допитуючи, чи є в домі євреї. Попри біль, чоловік не видав Марії. Тоді один із поліцаїв проколов діжку багнетом – зброя розрізала дівчині плече, але рана виявилася безпечною. Та після пережитого жаху вона вирішила залишити своїх рятівників.

Далі в історії порятунку Марії Бергер з’являються розбіжності. За однією з версій, вона покинула Грохольських того самого дня й пішла до лісу під захист партизанів, у яких перебувала до вигнання нацистів із регіону. За версією Олександра, сина подружжя, Марія була хвора, тому Костянтин обладнав їй у лісі невелику криївку, де вона переховувалася до 1944 р. Лише почувши про наступ Червоної армії, дівчина попросила свого рятівника відвести її назустріч бійцям.

По війні родина Грохольських відновила зв’язок із Сонею та Марією. Соня перебралася до Західної Німеччини, а звідти – до Австралії. Марія жила в м. Курськ, емігрувала до Ізраїлю, потім до США. Про своїх рятівників вони не забули.

3 листопада 2009 р. Костянтин та Параска Грохольські посмертно були удостоєні звання «Праведників народів світу».